Релаксаційні казки

      ДЕРЕВО ЩАСТЯ

     Мета використання: зняти емоційне напруження, підвищити самооцінку, спонукати до втілення мрій.

     Росла собі дівчинка Соня, а разом із нею росло Дерево її Щастя. Батьки посадили його в день народження своєї коханої доні.

    Дерево росло повільно у вазоні, та в садок його висаджувати було ще зарано: а раптом — холодно? А раптом — кізонька підгризе?

    — Не може бути, щоб кізонька підгризла Дерево мого Щастя! Хіба вона не розуміє, що щастя в кожного своє і не можна підгризати чуже щастя?! — казала батькам Соня й просилася висадити Дерево в садочок.

    — Ще зарано, — пояснювала мама. — Ти — ще маленька дівчинка, і Дерево Щастя так само маленьке й потребує догляду.

    — Та ж я його доглядатиму! — не вгамовувалася Соня.

    — Добре, — погодилась мама. — А ти не забуватимеш його поливати, вкривати від холоду, добре слово до нього мовити?

    — Я все зроблю, матусю! Я буду старатися! — зраділа Соня.

    Наступного дня Дерево Щастя усією сім’єю пересадили в садочок. Там воно відчуло живий простір, виструнчилось і потягнулося до сонечка.

    Соня старанно доглядала своє Деревце: поливала його, вкривала від холоду, стерегла від кізоньки… А ще дівчинка часто сиділа біля Дерева Щастя та розповідала про свої найзаповітніші мрії.

    — Ти — Дерево мого Щастя, — казала Соня. — Ти маєш знати, яка мрія зробить мене щасливою, а яка — ні. Але як же мені навчитися чути тебе?

    У таких роздумах Соня проводила цілі дні біля Дерева. Коли ділилася з ним своїми мріями, то починала сама розуміти, де мрія справжня, а де — як туман, що ось-ось розсіється.

    Біля Дерева Щастя все ставало яснішим, правдивим, адже щастя людину не може обманювати. Щастя — завжди правдиве й завжди неповторне. Нещасливий лише той, хто занедбав Дерево свого Щастя. А Соня була чемною дівчинкою, і тому росла разом зі своїм щастям.

    Настав день, коли Дерево Щастя стало великим і круглим, коли на ньому зацвіли всі малесенькі щастиночки. Підійшла Соня до Дерева та впізнала свої мрії…

    — Мої мрії! Вони справжні! — зраділа дівчинка.

    І в кожної мрії було своє обличчя. Дівчинка впізнавала їх і ставала дедалі щасливішою. Лише кілька своїх мрій вона не побачила на дереві та зрозуміла, що ті мрії стали туманом, бо були не її — вона їх позичила в подруг.

    — Значить, ти на правильному шляху, доню, — упевнено сказав тато Соні. — Якщо мрії твої розквітли й щастиночки дивляться тобі в очі… — Дерево Щастя тепер завжди цвістиме у твоєму серці.

     

    Так розквітала  дівчинка Соня, а разом із нею — Дерево її Щастя.

     

    Запитання та завдання:

    1. Чи маєте ви Дерево свого Щастя? Яке воно? Як ви його доглядаєте?
    2. Чому своє щастя треба доглядати, дбати про нього?
    3. Як ви гадаєте, які мрії могли б розквітнути на Дереві вашого Щастя, а які — ні?
    4. Намалюйте Дерево свого Щастя зі щастиночками.
    5. Посадіть зернятко свого Щастя.
    6. Уявіть, яким могло би бути Дерево Щастя вашої сім’ї, батьківщини, планети?

     

     

    ПРИГОДИ МАЛЕНЬКОГО КОШЕНЯТКА

     

    Мета використання: релаксація, відпочинок, зняття психологічної напруги, заспокоєння бурхливого емоційного переживання, спонукання до активного відпочинку.

     

    У бабусиній шафі, у коробці, де було тепло, але темно, мама-кішка народила маленьке кошенятко. Одного разу воно прокинулось і побачило, що мами немає, а крізь прочинені двері шафи пробивається яскраве світло. Кошеня вперше побачило цей сліпучий промінь. З цікавістю воно визирнуло за двері та опинилося в просторій кімнаті зі сходами, що вели до саду.

    Крихітний пухнастий клубочок почав розглядати все навколо. Маленькими, невпевненими кроками кошеня попрямувало до саду. Ще ніколи воно не бачило таких пишних дерев, квітучих кущів, зеленої м’якенької травички. Над головою пливли білі хмаринки. Ніжне сонечко пригрівало спинку, вітерець пестив нашорошені вушка.

    Своїм маленьким носиком кошенятко вдихало свіжі, приємні пахощі весняного саду. А що ніжки його не звикли до довгих прогулянок, то воно знайшло собі місцинку, аби відпочити.

    Кошенятко лежало серед галявини, слухало тихий спів пташок і дзюрчання струмочка. Від насолоди воно заплющило оченята та раптом відчуло, як щось лоскоче носик і вуса. Кошеня розплющило очі — перед ним похитувалися барвисті крильця метелика.

    — Мяу-привіт! — промовило кошеня й простягнуло лапку, але метелик уже змахнув крилами та полетів. Кошеня схопилось і побігло навздогін метеликові. — Зажди, давай пограємось…!

    Воно радісно стрибало по м’якій траві, а назустріч йому бігла мама!

     

    Запитання та завдання:

    1. Заплющ очі та уяви, що ти маленьке кошенятко (хмаринка, білочка і т. ін.) і послухай мій голос і цю казочку.
    2. Тепер пограємо в гру: спробуй стиснути міцно кулачки, а потім розслабити їх. Далі за таким принципом стискаємо й розслабляємо всі частини тіла та обличчя.

     

     

    ПРО ЗАЙЧИКА, ЯКИЙ ХОТІВ БУТИ ПТАШКОЮ

     

    Мета використання: формування адекватної самооцінки, стимулювання до розвитку індивідуальних особливостей і талантів.

     

    Наприкінці квітня у затишній нірці край лісу народився Зайчик. Він був як дві краплі води схожий на своїх батьків: сірий, пухнастий і довговухий.

    Мама Зайчиха часто колихала його біля вікна і розказувала про все, що бачила за шибкою: онде сонечко викотилося з-за хмари, вітер зачепив лісові дзвіночки, пташка в небі пролетіла...

    Тато Заєць, плетучи з лози кошика на моркву, не раз оповідав, як сестрички-синички врятували його від мисливців і як потім вони разом влаштували веселий концерт на знак Невдалого Полювання.

    А маленький Зайчик слухав батьків і потроху підростав. Навчився сам їсти і вправно бігати: з кониками-стрибунцями навипередки. Аж гульк — ось і літо настало!

    Одного дня прилетів до сусідньої липи строкатий птах. Сів собі на стовбур і стук-стук-стук дзьобом по корі. Нахилить голову, прислухається і  знову стук-стук-стук.

    — Ой, а ви хто, скажіть, будь ласка? — чемно запитав Зайчик і став навшпиньки, аби краще бачити.

    — Я Дятел, — відповів птах і знову стук-стук-стук.

    — Агов! А що це ви робите?

    — Як то що? З липою розмовляю. Випитую в неї, чи не дошкуляють їй, бува, жуки-короїди.

    — Ого! То ви знаєте мову дерев! — здивувався Зайчик. — А що ви будете робити, якщо вони їй справді дошкуляють, оті короїди?

    — Тоді я їх я-а-ак дістану, я-а-ак хапну за вухо, я-а-ак з’їм — не будуть уже капості робити! — відказав Дятел, тихенько сміючись.

    — І я теж хочу, як ви, хочу дятлом бути!

    — Е ні, малий. Ти — Зайчик. Тобі до короїдів зась. Бо ще самого за вуха наскубуть! — засміявся Дятел уголос і полетів на вершечок липи.

    Вуханчик довго дививсь, як мигтить між гілок яскравий Дятлів капелюшок. Потім зірвав першу-ліпшу червону квітку і побіг до струмка: подивитися, чи пасуватиме і йому такий. Спинився край води та відразу забув і про капелюшка, і про Дятла.

    На гнучкій очеретині сиділа невелика блакитна пташка. Гойдалась угору-вниз і щось пильно видивлялась у струмкові. Її пір’я переливалося всіма барвами веселки — аж миготіло веселковими барвами. Почувши Зайчикові кроки, пташка глипнула на нього блискучими очицями.

    — Ой, ви така красива! Дуже-дуже. Ви теж пташка? — пошепки запитав Зайчик, неначе боявся здмухнути диво-істоту.

    — Я Рибалочка.

    — Рибалочка? — вражено перепитав малий. — Як це?

    — А так. Дивися! — відповіла пташка, пурхнула вгору, потім стрілою пірнула у воду й за мить уже знову сиділа на очеретині, тримаючи у дзьобі рибину. Ковтнула її і сказала:

    — Бачиш? Я таки Рибалочка. Ще й спритна!

    Підморгнула Зайчикові — блись! — і зникла між зелені. Вуханчик подумав: «Я теж так хочу. Я теж так зумію!». Розбігся і скочив у струмок. Бу-у-у-бульк! Тільки кола по воді побігли… Був би втопився горопашний, якби двоє жаб не витягнули його на берег. Поплескали по спині.

    — Кхе-кхе! — отямився Зайчик. Відкашлявся та й побрів додому, сумний і мокрий. Навіть не подякував своїм рятівницям.

    Мама Зайчиха насилу впізнала сина.

    — Що сталося? — заламала лапки й за мить уже обтирала малого нагрітим на сонці рушником. А Зайчик тільки мотав головою і приказував:

    — Я хочу бути пташкою! Пташкою-у-у-у!

    Мама Зайчиха посадила сина за стіл і морквинку перед ним поклала, і листочок капусти, і кілька зацукрованих конюшинок — усе марно. Зайчик плакав і далі своє торочив:

    — Хочу бути пташкою-у-у!

    Вже й Мама біля нього ледь не плаче. Аж тут зайшов до нірки Тато Заєць. Зайчиха і Зайчик умить припинили рюмсати. Одначе Татові нічого пояснювати не треба було: дорогою додому він зустрів двох жаб і устиг перекинутися кількома словами з Дятлом. Підійшов до сина, скуйовдив сірого чубчика.

    — Ех, малюче, малюче! І я заєць, і дід твій зайцем був, і прадід. Усі мали довгі вуха, вдягали на зиму білі кожушки, добре стрибали, заплутували сліди, тікаючи від Лисиці, Вовка і мисливців, любили поласувати солодкою морквою чи конюшиною. І ні в кого з нас крил не було. Нам навіть на гадку не спадало літати, мостити гнізда, відкладати яйця і живитися жучками-черв’ячками або рибою. Та й ти он який великий у нас — у жодне яйце не вмістився би!

    — А я хочу бути пташкою! Хочу, хочу, хочу! — у Зайчика з очей знову бризнули сльози.

    — Ну, тут ми з Мамою нічим тобі зарадити не зможемо. Та якщо ти й справді дуже-дуже цього хочеш, то іди до старого дуба на узліссі. Не гайся. Там зупинився перепочити Дикий Голуб — може, він тебе навчить.

    Зайчика неначе вітром здуло. Примчав він до дуба, вискочив на високий пень, помітив Голуба і гукнув:

    — Здрастуйте, пане Голубе! Я дуже-дуже-предуже хочу бути пташкою! Навчіть мене цьому. Будь ласка!

    Голуб витягнув голову з-під крила.

    — Пташкою, кажеш? —  сказав задумливо. — Ти ж наче Зайчик. Нівроку такий Зайчик: сіренький, пухнастий, круглощокий.

    — Ага, Зайчик... Тільки Зайчиком бути геть не цікаво, а от пташкою! Пташки і короїдів ловлять, і пірнати вміють, і літати високо-високо. Ще й Тата мого колись од мисливців порятували. Хочу бути пташкою та й годі!

    — Ну яка ж із тебе пташка? Ти ж ні пір’я не маєш, ні дзьоба, ні крил.

    — Зате я можу вам гіллячки на гніздо збирати і жуків або черв’яків приноситиму, товстелезних і смачних-пресмачних.

    — А ти, Зайчику, хіба не знаєш, що голуби гнізд не мостять? — хитро примружився Голуб. — Хоча від черв’яків, та ще й товстелезних, я таки не відмовлюся. Гаразд, залишайся зі мною. Побачимо, що з того вийде.

    — Уррра! Уррра! — вуханчик так тішився, що аж тричі зробив у повітрі своє заяче сальто (для цього треба високо-високо стрибнути, плеснути задніми лапами — якщо вони у вас є — і перекинутися через голову).

    — Гляди ж, не передумай. Бо черв’яків я їм багато. Особливо після того, як політаю. Ну, готуйся до мандрів!

    Сказавши це, Голуб спустився до Зайчика на землю. І був то не просто Голуб, а Голуб-богатир з розмашистими крилами, вигнутою лискучою шиєю і міцними червоними лапками.

    — Ну-бо, залазь до мене на спину!

    Зайчик обережно осідлав Голуба.

    — Обхопи лапками за шию і тримайся. Тримайся щосили. Я високо літаю!

    Зайчик припав до Голуба всім тілом. Той змахнув крилами і піднявся до самісіньких хмар. Зробив коло в повітрі, потім друге. Відчув, як Зайчик дрібно-дрібно дрижить.

    — Ти боїшся, Зайчику? — запитав Голуб.

    — Ні-і-і, ні-і! — скрикнув малий дивак, хоча в самого зуби цокотіли від страху.

    Голуб знову хитро всміхнувся, покружляв ще трохи над лісом, а тоді гукнув своєму «пасажирові»:

    — Обережно! Спускаємося!

    Та Зайчик нізащо в світі не розтиснув би лапки, тим паче тепер, коли вони стрілою мчали просто в зелену крону якогось дерева. Д-д-д-д-д — цокотіли у малого зуби. Хляп-ляп-ляп-ляп — лопотіли довгі вуха.

    Нарешті Голуб приземлився на товстій дубовій гілці й спокійнісінько сказав:

    — Ну, приятелю, злазь із мене. Тут і заночуємо.

    — Як то — заночуємо? На дереві? Так високо? — Зайчик ледве розплющив косі оченята.

    — Атож. Уже вечоріє. Саме час з’їсти чогось поживного і спати вкладатися. Злазь хутчій!

    Зайчик, тремтячи, став на гілку і вчепився за стовбур.

    — Ох і важкенький ти! Треба крила розім’яти, — Голуб виструнчився, став на кінчики пальців і змахнув крилами. У Зайчика від того аж у голові закрутилося. — Ну, рушай на полювання, бо дуже вже хочеться черв’ячка заморити.

    — Якого черв’ячка? — не второпав Зайчик.

    — Того, якого ти мені принесеш — грубенького та смачного, і який потім гарнесенько поміститься у моєму голодному шлунку.

    — Я? А як же мені з дуба спуститися?

    — З гілки на гілку — стриб, а потім на землю — гиц. Тільки й роботи!

    — Ні, ні! Я боюся!

    — Тю, ото взяв мороку на свою голову! — обурився Голуб, але посадовив Зайчика на спину і спустив на траву. — Гайда, малий! І мені їжу роздобудеш, і сам попоїси, бо твій живіт такого марша грає, що й сюди чутно!

    Похнюпився Зайчик і пішов шукати їжу. Та все, що Мама Зайчиха про трави йому розказувала, раптом вилетіло з вухастої голови. «Краще вже нічого не їстиму, — подумав Зайчик, — бо ще ненароком жовтець на зуба втрапить, а він же отруйний. Хто мене тут рятуватиме? Ні, я тільки Голубові черв’ячка роздобуду та й годі». Але всі черв’яки, що Зайчику стрічалися, були хитрі й спритні. Мабуть, їм зовсім не хотілося стати чиєюсь вечерею. Тоді малий надумався впіймати когось із комах. Шукав-шукав, шукав-шукав: тільки й того, що жук-олень пригрозив йому велетенськими рогами буцнути, якщо не відчепиться, та ще клоп-смердючка дорогу перебіг, але його не те що з’їсти, а й торкнути було гидко, так від нього тхнуло.

    — Ну? — запитав Голуб, коли Зайчик повернувся до дуба.

    Вухань лише лапками розвів.

    — Гай-гай, ти ні літати не вмієш, ні на дереві ночувати, ні комашню ловити, — сказав розгнівано Голуб. — Який тоді з тебе птах, га?

    Зайчик схлипнув від образи.

    — Птах я, птах, — і прожогом кинувся в лісову гущавину. — Я зловлю вам жуків, от побачите! Побачите!

    — Гляди, щоби тебе самого хто не зловив замість жука! — гукнув Голуб Зайчику навздогін.

    Біг малий, біг. За сльозами майже нічого не бачив довкола. Та враз спинився. Роззирнувся навсібіч. Чорна нічка настала. Чорні дерева стоять і зловісно поскрипують: скррррип-скрррип. У траві щось шарудить. Ніколи ще Зайчик так далеко в ліс без Тата не заходив. Аж тут гілка хрусь! Зайчик як підскочить, як дасть драла назад, до дуба!

    Кинувся туди, звернув сюди, кілька петель виписав між кущами — ніяк дуба знайти не може. Коли це зненацька над самісінькою його головою хтось як скаже: ПУГУ! Страшне таке, і голодне. Зайчик од жаху став, мов укопаний, навіть вусами повести не годен. Коли це знову:

    — Пугу! Не бійся мене. Я зайців не їм, хоча родичі мої залюбки зайчатиною ласують. І що ти тут робиш, таке мале та самотнє?

    Розплющив Зайчик очі й побачив перед собою сірого птаха з круглою головою, маленькими вушками і жовтими очищами, які блискотіли у мороці.

    — Я-я-я і не б-б-боюсь. Я Голуб-б-бу черв’яків або жуків на в-вечерю шукаю. А ви хто? — запитав тремтячим голосом.

    — Я — Сова лісова. Удень сплю, а щойно стемніє, вилітаю крила розім’яти й мишей поганяти.

    — О! А можна і мені з вами мишей поганяти? — Зайчик захопився і знову забув не лише про страх, а й про все на світі — він іще ніколи не зустрічав сов і не ганяв мишей.

    — Хіба тобі не треба до Голуба, чи найкраще — до Мами з Татом?

    — Ні. Я не заєць. Я пташка. Тільки не голуб, і не рибалочка (додав, згадавши свій ранковий «заплив»). От совою бути я ще не пробував. Може, я сова?

    Сова, котра нерухомо сиділа на ялиновій гілці, взялася безшумно реготати. А тоді нашорошила свої пір’ясті вуха, крутнула головою і засичала:

    — Т-с-с! Бачиш, онде вовтузиться Миша?

    — Де? — запитав Зайчик, бо бачив у темряві не так добре, як Сова.

    — Онде, кажу, попід кущем шипшини. Напевне, знайшла шишку з торішніх Білчиних запасів. Зараз ми її…

    — Наполохаємо! Улю-лю-лю! — заверещав Зайчик і метнувся до куща.

    Миша стала на задні лапки, зиркнула на чудасію — і чого той дурник на неї кричить? — та й шусть у нірку.

    Зайчик галасував і стрибав довкола шипшини. Йому було весело. Та зненацька щось гостре вп’ялося в його плече.

    — Ой-ой-ой! — пискнув Зайчик.

    — Бовдур! — сердито просичала йому над вухом Сова. — Я не ганяю мишей, я на них полюю. Як уполюю, несу додому. На мене в дуплі голодні дітки чекають! Ти мою мишу сполохав, тепер доведеться тебе їм на вечерю занести, адже ти птах, а не заєць!

    Совині кігті уп’ялися в друге вухастикове плече, кривий гострий дзьоб хижо клацнув коло самісінького носа.

    — Не птах я, не птах, а заєць! Заєць! За-а-а-єць!

    — Отож-бо! Нехай буде тобі, нетямущий, наука! — вже лагідніше сказала Сова й розчепила пазурі.

    Зайченятко зіщулилось, як маленька грудочка, і заплакало.

    — Заєць я, заєць! Хочу гризти морквинку, хочу зі стрибунцями гратися… Хочу до Ма-а-ами!

    І — о диво! — з-за товстого ялинового стовбура вийшли Тато Заєць і Мама Зайчиха. Обійняли свого синочка, поцілували кожне у вушко.

    — А ми вже почали хвилюватися, чи не полетів ти, бува, у вирій! — пожартував Тато Заєць.

    — Ні, татусику, який там вирій! Зайці у вирій не літають! — відповів, схлипуючи, Зайчик.

    Взялися вони утрьох за лапки, постояли якусь хвилю та й пострибали через увесь ліс до своєї нірки.

     

    Запитання та завдання:

    1. Ким би ти хотів (-ла) стати? Які переваги новий образ тобі надав би, а які б могли виникнути труднощі?
    2. Що ти полюбляєш робити на дозвіллі?
    3. Намалюй себе таким (-ою), яким ти хотів (-ла) би стати в майбутньому.

     

     

     

     

    ПРИГОДИ МАЛЕНЬКОГО МІКА

     

    Мета використання: виховання сімейних цінностей, тренування уваги, вироблення самостійної поведінки в нестандартних ситуаціях.

     

    Жила собі мишача сім’я. Зазвичай миші живуть усі разом великими родинами. Адже гуртом набагато легше вберегтися від гострих кігтів сусідського кота чи вчасно помітити небезпечну пастку, в якій так смачно пахне грудочка сиру. Мама Миша завжди наголошувала на важливості триматися разом, і найбільше це стосувалося одного непосидючого мишенятка — Міка. Він дуже любив залишати своїх братів і сестер та виходити зі своєї нірки, спостерігаючи за великим і таким привабливим світом.

    Так було й цього разу. Мік прокинувся раніше за всіх, тихенько прошмигнув через відчинене віконечко та попрямував через зарослі молодої зеленої травички. Він милувався сонечком, спостерігав, як пливуть хмаринки, вдихав аромати квітів і почувався цілком щасливим.

    Мік так захопився своїми спостереженнями, що забув про небезпеки, від яких застерігала мама. Раптом він побачив велику тінь, яка падала від якогось великого предмета. А трохи згодом побачив і її власника. Прямо перед ним на стежці лежав величезний звір. Він міцно спав. Хвіст у нього був дуже довгий, а від носа виходило багато антенок. Шерсть була наче мох, тільки чорна та блискуча.

    Мік вирішив познайомитися й легко доторкнувся до велетня лапкою. Але невідомий звір прокинувся від цього дотику, піднявся на лапи, вигнувся, потягнувся та ліниво попрямував в інший бік. А Мік раптом пригадав мамині перестороги й розповіді про хижого кота, що живе неподалік від їхньої нірки. Це був він!

    Міку дуже захотілося додому, до своїх рідних. Він чкурнув до кущів, подалі від небезпечного чудовиська. Чим ближче він підбігав до рідної нірки, тим спокійніше йому ставало. Мік зрозумів, що найбезпечніше місце на землі — це рідна домівка. І як добре, що він має велику родину, яка тримається разом!

     

    Запитання та завдання:

    1. Як родина допомагає тобі почуватись упевненіше поза межами дому?
    2. Як пройшло знайомство Міка з котом?
    3. Намалюй (зліпи) Мікову родину.

     

     

     

     

     

     

     

    Украина,   Херсон,  вул. Гетьмана Сагайдачного, 20
    22-41-89, 26-33-39

    Херсонська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №14 © 2019